Як ідею малоповерхового житла визнали безперспективною для Харкова

Селище Червоний Жовтень

1920-ті роки, це час пошуку нового обличчя індустріального міста, причому не тільки у СРСР, але й по всьому світу. У професійних колах обговорювались ідеї «урбанізму» та «дезурбанізму», «міста-сада», «лінійного міста» і інші принципи побудови міст індустріальної епохи. Міська влада Харкова, який був офіційно названий містом № 3 у СРСР, активно брала участь у цих дискусіях.

На початку 1920-х років пролетаріат, повинен був відчути себе реальним переможцем. Важливим питанням для робітників харківських заводів, було покращення житлових умов. Зважаючи, що робітники більшою частиною були вихідцями з сіл, то для них найбільш бажаним типом житла були малоповерхові садиби. Крім того, наявність присадибної ділянки дозволяло у часи, коли підприємства не працювали або працювали не на повну силу, виживати на вирощених харчах.

На початку та у середині 1920-х у Харкові було відкрито ряд програм, за якими робітники мали отримати житло. Землі на околицях та навколо заводів роздавались під ділянки приватної забудови, надавалась можливість отримати кредити для побудови житла, у тому числі не тільки грошові, але й на дефіцитні будівельні матеріали. Міські техніки мали слідкувати за ходом такого будівництва. Але вже перші роки показали, що через юридичну безграмотність саме робітникам важко отримувати кредити, що не всі сім’ї добудовують житло, що проходить активна спекуляція будівельними матеріалами (ринкова ціна була в 4 рази вище кредитної). Тож кращою ідеєю було централізоване будівництво робітничих селищ, для людей за наданими заводами списками.

Перші робітничі селища, що отримали значну популярність, були побудовані за проектом харківського архітектора В.К. Троценка. Котеджі, що мали ярко виражені риси українського стилю, були побудовані з дефіцитних будматеріалів у самому центрі Петінсько-Заводського району. Не зважаючи на назву «робітничі селища», житло там отримували у першу чергу запрошені іноземні спеціалісти.

Іншою справою стали селища, що були побудовані на околицях міста за активної участі груп робітників підприємств. Їх було декілька, але найбільш відомим селищем став Червоний Жовтень. Основним модулем будівництва були взяті також котеджі, але розроблені для типового будівництва у Москві у Держстандартбуді. Їх автор архітектор Аркадій Якович Лангман лише у 1922 році переїхав з Харкова до Москви. Народився

він у Харкові у сім’ї місцевого будівельника, навчався у Відні, а потім підтвердив свій диплом у провідному вузі Російської імперії – Інституті цивільних інженерів у Петербурзі. З 1913 він працював у Земській управі Харкова, мав приватну практику.

Спроектовані ним будинки зовні мали риси спрощеного європейського модерну, що був дуже популярним у 1910-х роках, але особлива увага до конструктивної складової проекту вже наближала цей проект до ідей конструктивістів. За конструкцією це були збірні дерев’яні будинки (можливо щитового типу), які дозволяли стандартизувати матеріали, що вело до прискорення будівництва та економії дефіцитних для того часу

будматеріалів. Ідеологічна складова проекту також була значною. Давайте звернемо

увагу на топоніміку цього району. Про завоювання пролетаріату говорить назва самого району – Червоний жовтень, та тогочасні назви вулиць – Новий побут, Будкооперації (сучасна Гулака-Артемовського), Мітінгова (сучасна Сочинська), вулиця Прогресу. Вони ж повідомляють нам про унікальність цього проекту.

У назвах вулиць відбились ідеї того часу. Важливим питанням для міст того часу була гігієна – великі міста вимушені були займатись водогонами, централізованою каналізацією, санітарією міських ринків та боєнь, аби не мати епідемій. З іншого боку містяни також мали необхідність займатись особистою гігієною не так як у селах, наприклад, приватні сімейні лазні у місті були недоступною розкішшю, а вбиральні з вигрібною ямою або підключені до міської каналізації – необхідністю. Проект селища Червоний Жовтень передбачав проведення зовнішніх інженерних мереж, тобто

будинки відразу ставали частиною міста. І цей проект поставив крапку на ідеї одноповерхових котеджів на околицях міста. Гроші, які місто мало вкласти в проведення зовнішніх інженерних мереж були настільки великі, що міська влада вимушена була надалі пропонувати для заселення робітникам Харкова тільки багатоповерхові будинки.

Авторка Ольга Швиденко