• Фото 1
  • Фото 2
  • Фото 3
  • Фото 4
  • Фото 5
  • Фото 6

Маленька архітектура

Голос міста, який ми ризикуємо втратити

Іноді, проходячи вулицями свого міста, ми не звертаємо уваги на невеликі будівлі, що тихо стоять у затінку величних споруд. Проте саме вони — ці маленькі об’єкти — формують душу міста. Їхня скромність зберігає спокійний шарм минулих століть, вони є свідками багатьох поколінь, що жили, мріяли, любили й втрачали тут, у нашому місті. Маловідомі будиночки, балкони з візерунчастими решітками, невеликі дворики з потрісканою бруківкою — створюють атмосферу міста. Їхнє зникнення — це ніби втрата частини пам’яті, яка тримає нас за руку, не даючи забути, хто ми є. 

У Харкові такі маленькі архітектурні скарби часто залишаються поза увагою. Вони не входять до офіційних списків пам’яток, але формують унікальний характер міста. Чому важливо зберігати їх? Тому що вони є ланкою між минулим і майбутнім. Вони нагадують, що місто — це не тільки будівлі й дороги, а й місце, де кожен куточок дихає історією. Війна змінює наше сприйняття таких об’єктів. Те, що здавалось другорядним, раптом стає безцінним. Руйнування маленької будівлі — це не просто втрата матеріальної структури, а розрив у тканині історії. Місце, де колись співіснували люди і час, стає порожнім. 

Після війни, коли зусилля спрямовані на відбудову, саме ці маленькі об’єкти можуть стати джерелом натхнення. Їхня тендітність і водночас стійкість є нагадуванням про те, що історія — це не лише великі події, а й маленькі моменти, які ми маємо цінувати. Захищаючи й відновлюючи маленьку архітектуру, ми захищаємо не лише фізичні об’єкти, а й власну ідентичність. Адже саме вони розповідають історії, які жоден підручник не передасть — історії людей, їхніх мрій і трагедій, що творять наше сьогодення.

Маленька архітектура – великі історії міста.
Маленька архітектура - деталі, що формують душу простору.
Маленька архітектура – велика спадщина.
Маленька архітектура - архітектура, яку ми не помічаємо, але відчуваємо.
Маленька архітектура - збережемо маленьке, щоб зрозуміти велике.

МАПА

КАЛЕЙДОСКОП

Калейдоскоп

ЛЮДИ

Особливо цінними виявилися глибинні інтерв’ю з містянами, які поділилися особистими історіями та емоційними спогадами, що підкреслюють важливість малих архітектурних об’єктів у повсякденному житті. Їхній досвід дав змогу розкрити роль маленької архітектури як носія пам’яті та ідентичності. З огляду на це, ми вирішили окремо розглянути коментарі як експертів, так і мешканців.

Альбер Єсаков - 91 рік

Альберт Єсаков

Мій дідусь, Герасим Олексійович Лобанов, був людиною незвичайної долі. Він народився в селі на Курщині, але згодом переїхав до Харкова, де став відомим будівельником. Кажуть, він збудував "половину Харкова".

Я пам'ятаю, як мама розповідала, що дідусь був прорабом, тобто начальником будівельних робіт. Він збудував головний поштамт на Привокзальній площі, юридичний та інженерно-економічний інститути, а також надбудував два поверхи над будівлею Центрального банку на Сумській вулиці. Крім того, він звів багато житлових будинків, деякі з яких я, на жаль, не знаю, де знаходяться.

Дідусь не мав вищої освіти, він закінчив лише школу десятників. Але це не завадило йому стати успішним будівельником. Він розповідав, що колись працював каменярем у Луганську, і там його помітив інженер, який запропонував йому вчитися. Дідусь скористався цим шансом і згодом став прорабом.

Він був дуже хорошою людиною, його всі поважали. Він мав багато знайомих серед інженерів, професорів та викладачів. Дідусь завжди був охайним, носив костюм-трійку та тростину. Він був схожий на джентльмена, і ніхто б не повірив, що він виходець із селян.

Дідусь вивів своїх дітей у люди. Моя мама стала бухгалтером, її сестра – лікарем, а син Євген – архітектором. Дядько Євген працював архітектором у Магнітогорську та Бєлгороді.

Під час Другої світової війни, коли в Харкові почався голод, дідусь разом із бабусею повернулися до рідного села. Там він клав печі, щоб заробити на життя. Згодом він забрав до себе маму та мене, і ми пішки подолали 360 км.

Після війни дідусь ще раз приїжджав до Харкова, але не зміг там влаштуватися. Він був уже пенсіонером, і його, напевно, ніде не хотіли брати на роботу.

Я завжди згадую дідуся з теплотою. Коли я дивлюся на головний поштамт, я думаю про те, що його збудувала людина, яку я дуже любив і поважав.

Вікторія Грінченко - лікарка.
Катерина Клещеєва - івенторка, радіоведуча.
Дарина Мариненко - маркетолог, громадська діячка.
Кирило Грінченко, 37 років, підприємець.
Олександр Костенко - волонтер.
Оніщенко Соня - школярка.

ЕКСПЕРТИ

Серед наших респондентів були не лише мешканці Харкова, а й експерти у сфері архітектури, мистецтва  культурної спадщини та історії. Їхній професійний погляд дозволив доповнити дослідження глибшим аналізом методології, тенденцій у сприйнятті спадщини та практичних аспектів збереження малих архітектурних об'єктів. З огляду на це, ми вирішили окремо розглянути їхні коментарі.

Михайло Красиков - "Харківський Домовик".

krasikov

Я етнолог, фольклорист, краєзнавець, мистецтвознавець, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки НТУ “ХПІ”, директор Етнографічного музею “Слобожанські скарби” імені Гната Хоткевича НТУ “ХПІ”. А ще мене називають “Харківським Домовиком”. І це не просто так – мене обрали, люди проголосували! Це було ще 2011 року на виставці робіт моїх студентів "Харківські дворики" в Літмузеї. Віктор Степанович Бойко, мій старший товариш, чудовий поет, запропонував. І от я цим страшенно пишаюся! У мене є різні премії, нагороди, але це для мене найбільша нагорода і посада, пожиттєва. Багато років я є членом Консультативної ради з охорони культурної спадщини Харківської області при департаменті культури та туризму ХОВА, була ще така ініціативна група “Save Kharkiv”, куди я входив, а до того з нечисленними однодумцями ми відчайдушно намагалися врятувати памʼятки нашої історії та архітектури від нищення та “модернізацій”. В інтернеті можна, наприклад, знайти репортажі про те, як ми в 2013 році боронили будинок лікаря Сурукчі, який врятував голос Ф. Шаляпіна. А була ще боротьба за автентичність Покровського собору (1689 р.), який безбожно перефарбував Московський патріархат, не маючи, звісно, жодних дозвільних документів, було й чимало інших безнадійних спроб зберегти старий Харків.

Я харків'янин, народився на Новоселівці. І от що цікаво: коли я там ходив ще дитиною, мене просто зачаровувала назва однієї вулиці – Старо-мало основ'янська. Через рисочку! Звучало як музика. І я не міг второпати, про що це. І значно пізніше, коли почав вивчати історію квіткінської Основи, дізнався, що була Велика Основа (де жила родина письменника), а ще була Мала Основа – це і є Новоселівка, колишні землі Квіток. Григорія Квітку я люблю за купу безцінних етнографічних подробиць в його творах і просто за старі слова і вирази, яких вже сьогодні не почуєш, на кшталт “ханьки мʼяти”. Як же було приємно усвідомити, що я теж – Основʼяненко, син тієї ж Основи, хай і Малої!

Я така дивна людина, що мені будь-які межі не подобаються: затісно в межах однієї професії, теми, галузі науки чи мистецтва. От коли я вчився на філфаці Харківського університету, я був щасливий, що мені тепер не треба вивчати фізику і математику, а є час і змога всотувати в себе все, що повʼязане з літературою та мистецтвом. І на першому курсі я просто збожеволів! Крім своїх занять, відвідував філармонію на Сумській, слухав там прекрасних читців Олександру Лєснікову, Сергія Новожилова, Дмитра Журавльова. Як було шкода, коли цей будинок знищили! Досі перед очима прекрасна зала з ліпниною, фойє з портретами Ріхтера, Ойстраха та іншіх визначних виконавців і автографами метрів під ними – відгуками про зустрічі з харківською публікою. Центральний лекторій товариства "Знання" навпроти Міськради став моєю духовною домівкою ще в шкільні роки, коли я ходив туди слухати чудові бесіди Револьда Банчукова про поезію. А в студентські роки лекторій став моїм другим університетом.Туди приїздили провідні фахівці з Москви і Ленінграду, не абихто – завідувачі відділів Ермітажу, Третьяковської галереї! І культура слова тих лекторів була на порядок вища за те, що я чув у ХДУ, не кажучи вже про унікальні слайди, які вони показували, і про захоплюючі розповіді про образотворче мистецтво. Тоді я й уявити не міг, що пройде 10 років і я буду сам читати лекції в цьому лекторії, проводити там поетичні вечори, а один із них навіть за участю Є. Євтушенка. Як шкода, що цей будинок колишнього банку (памʼятка архітектури – Бекетов, Тервен!) зараз спаплюжений нуворішами і замість “їжі духовної” там звичайні харчі.

А ще я на першому курсі записався на факультет громадських професій і закінчив відділення мистецтвознавства при Харківському художньому музеї. Ми ходили на заняття не тільки в музей, а й в Худпром, знайомилися як з історією світового мистецтва, так і з художніми техніками. Ну, й самоосвіта почалася тоді й не припиняється до сьогодні. Художній музей – теж одна з моїх духовних домівок. За останні 30 років я влаштував там десятки художніх виставок та провів не менше сотні мистецьких заходів для дітей та дорослих і навіть одну міжнародну конференцію. Надзвичайно високо ціную дружбу та співпрацю зі співробітниками художнього, історичного, літературного музеїв Харкова, Пархомівського художнього музею ім. А.Ф. Луньова, Зміївського краєзнавчого музею, Ужгородського скансену та деяких інших музеїв України. Музейники – святі люди, справжні зберігачі нашої історичної памʼяті. А кожне історичне місто – насправді музей у певному сенсі.

 

У Харкові на тихій вулиці Конторській стоїть непримітний двоповерховий будинок під номером 25А. Мало хто знає, що ці стіни зберігають пам'ять про видатну художницю Зінаїду Серебрякову. Це єдина збережена в Україні будівля, де вона жила. Будинки в селі Нескучному та на хуторі Серебряковому (30 з гаком км від Харкова), де пройшли її найщасливіші роки, зникли у вирі Громадянської війни.

Зінаїда Серебрякова – одна з перших жінок, які увійшли в історію світового живопису. Недарма у жовтні 1917 року Петербургська Академія мистецтв підготувала документи на присвоєння їй звання академіка, та проголосувати академіки не встигли – трапився більшовицький переворот і їм було вже не до зібрань. Вона – представниця славетної мистецької династії Бенуа-Лансере. Картини Серебрякової, сповнені світла, гармонії та любові до життя, знаходяться в багатьох музеях, а її ім'я ставлять в один ряд із найвидатнішими майстрами XX століття. Її цінують за унікальний дар передавати красу повсякденності, за майстерність портрета, за щирість і глибину почуттів.

1918 року, рятуючись від революційної смути, Серебрякова з чотирма дітьми та літньою матір'ю переїхала до Харкова зі Змієва (де її родина опинилася в грудні 1917 р.). Тут, у будиночку на Конторській, вона прожила, з перервою, до грудня 1920 року. І саме тут, на звичайній веранді ("терасі", як її називали), вона створила дві свої всесвітньо відомі картини: "На терасі в Харкові" та "Картковий будиночок".

Про точну адресу Серебрякової в Харкові стало відомо завдяки її дочці Тетяні, яка теж стала художницею й жила в Москві. Вона намалювала схему для харківського колекціонера Іллі Лучковського, вказавши, що у дворі будинку була мечеть (звісно, в 1970-ті її вже не було). І Ілля Якович знайшов цей будинок у 1973 році, зробив світлину, надіслав Тетяні, а пізніше подарував і мені.

З 2011 року за збереження та музеєфікацію цього будинку бореться Неформальне товариство друзів Зінаїди Серебрякової, яке я очолюю. Якщо Харків коли-небудь навчиться цінувати своїх геніїв, у цьому будинку буде меморіальний музей художниці,  художня школа її імені та виставкова зала, на чому ми наголошуємо всі ці роки.

Нашим Товариством було зроблено чимало: встановлено меморіальний банер (який, на жаль, провисів лише до лютого 2018 року), відреставровано сходи, що ведуть на ту саму терасу. Навіть була спроба викупити квартиру Серебрякової, але не склалося. Щороку у день памʼяті художниці 19 вересня я проводжу меморіальну подорож “Харків Зінаїди Серебрякової”, яка закінчується на Конторській.

Документи на надання будинку охоронного статусу були відправлені до Міністерства культури ще 2014 року, але відповіді досі немає. Проте надія меморіалізувати будинок є. Нещодавно з'явилася ініціатива встановити на будинку меморіальну дошку – цим питанням займається творчий клуб, членом якого я є, "Гостинна на Дворянській".

Будинок на Конторській, 25А – потенційний туристичний магніт, одна з “родзинок” Харкова, що міська влада за 15 років, незважаючи на всі наші зусилля, ніяк не усвідомить.  

На розі вулиць Жон-Мироносиць, 2, і Чернишевської, 16 стоїть занедбаний, з вибитими вікнами будинок. Скільки ж яскравих особистостей памʼятають ці стіни!

 Це будинок Миколи Миколайовича Салтикова – інженера, громадського діяча, гласного Міської думи у 1902-1914 роках. Салтикова називали "батьком харківського трамваю" – це він “пробив”, щоб у нас електричний трамвай пішов. Критий ринок на Благовіщенському базарі – теж його заслуга! Він же в Європу їздив, вивчав там подібні споруди. Каналізація, водогін, електрика – те, чим ми сьогодні користуємося, запрацювало в нашому місті не в останню чергу завдяки Салтикову.

А збудував він цей будинок 1886-1887 року для своєї родини. І що то була за родина! Три доньки, всі в Європі вищу освіту отримали (нещодавно у знайомої бачив удома валізи, з якими вони туди їздили). Допомагали Христині Данилівні Алчевській у її славетній жіночій недільній школі – вона ж тут, навпроти! Одна з доньок, Марія, взагалі правою рукою Христини Данилівни була, працювала, як і всі тут, безоплатно. Викладала в цій школі й Віра, яка закінчила філософський факультет Бернського університету, стала докторкою філософії. Ганна стала дипломованою лікаркою, "Краплю молока" заснувала – безкоштовне харчування для малюків із бідних родин, а її батько побудував триповерховий будинок за власним проєктом і на власні кошти для цієї організації.

Сини Салтикова – це взагалі гордість Харкова і кількох країн. Микола Миколайович молодший – видатний математик, професор. В Харківському університеті та інших вишах викладав, до приходу більшовиків був останнім обраним міським головою Харкова у 1919 році. Емігрував, викладав у Белградському університеті, став академіком Сербської академії наук. А другий син, Сергій, – патологоанатом, доктор медицини, професор, засновник хорватської школи патологічної анатомії, член Югославської академії наук і мистецтв.

А ще ж у них квартирант був, 20 років тут прожив – Василь Якович Данилевський, визначний фізіолог, професор Харківського університету, перший директор Харківського жіночого медичного інституту, за радянських часів – академік, засновник двох наукових інститутів. Людина-енциклопедія. У прямому сенсі: за його загальною редакцією в 1910-1912 роках вийшла “Народная энциклопедия научных и прикладных знаний” в 14 (21) томах, де математик М. Салтиков був редактором тому фізико-математичних наук.

А скільки відомих людей приходило у цей будинок, скільки непересічних кореспондентів виводили на конвертах чи поштових листівках цю адресу: “Мироносицкая площадь, д. №16”!І А 1920 року в “комуні“ творчих людей тут жив Велимир Хлєбников, геніальний поет! Про нічні бесіди з ним в цьому домі є докладні спогади. Уявляєте, яка тут атмосфера була?

Ми за цей будинок боролися, бо його разом із сусіднім (теж цінним в архітектурному і історичному значеннях) бізнесмени хочуть знести і втулити тут чергове одоробло. Перед війною ми навіть меморіальну дошку ледь не встановили на ньому за підтримки Інституту проблем ендокринної патології імені В. Я. Данилевського НАМН України та деяких інших організацій, хоч будинок давно стоїть занедбаний. У перший же місяць війни в будинку вибило всі вікна, а консервувати його ніхто не збирається й досі.  Найрозумніше було б передати (після реставрації) два будинки навпроти Харківського художнього музею цьому закладу, бо музею вкрай потрібні додаткові приміщення. А стилістично ці будинки гармоніюють зі спорудами, в яких знаходиться музей. Звісно, в будинку Салтикових була б і експозиція, яка знайомила б відвідувачів із його колишніми мешканцями.

Є в Харкові, та й по всій Слобожанщині, така краса, непомітна, тиха — мазанки. Звичайні сільські хати, з глини та соломи збудовані. І от я вам скажу: ми не усвідомлюємо їх цінність! Бо це ж наша національна архітектура! Справжня, не вигадана! От ви десь бачили щось подібне? От модерн. Ну, він і в Європі модерн. А мазанка — вона ж наша, рідна! І в будь-якій країні національну архітектуру бережуть, в реєстри вносять. А в нас…

Років 15 тому я започаткував проєкт "Останні мазанки Харкова" Студенти ходили, фотографували, розпитували, художники малювали, потім була серія виставок – у художньому, літературному та інших музеях, у вишах. Це ж не просто хати — це витвори мистецтва! З побіленими стінами, а які там віконниці трапляються! З різьбленням, з розписами. От на Заїківці і Аравії (це райони такі в Харкові) — там ще збереглися мазанки. Деякі, правда, вже цеглою обклали. Але все одно видно, що то — мазанка. Ідеш вулицею — начебто нічого особливого. А придивишся — а там така краса! От на одній хаті наличники — козаки з вусами зображені. І думаєш: хто ж то жив у цій хаті? Які в нього були мрії, сподівання? Ми ж скоро втратимо всі ці мазанки! Вони ж старенькі. Розсипаються. А це ж наша історія! Це ж те, з чого ми виросли! Я народився і перші років 13 прожив у такій мазанці на Новоселівці, пічку топили.                                                                                                                                                                                          Я коли проводжу екскурсії по околицях Харкова, жодну мазанку не можу оминути. Показую фотографії початку 1920-х харківських мазанок, зроблені Стефаном Таранушенком, автором  книги “Старі хати Харькова” 1922 р. (я був науковим редактором перевидання його праць харківського періоду). От уявіть собі: приїжджає іноземець до Харкова. Що йому показувати? Держпром? Ну, так, Держпром — це велич, унікальна споруда для України. Але ж хіба в світі бракує хмарочосів, які є памʼятками архітектури? А от мазанку таку, з козаками на віконницях, з мальвами та соняхами, “гайдамаками” (квіти такі) біля порогу, де ще побачиш? От тому ми й кинулися шукати цю красу через 90 років після Таранушенка. Варто було б зробити музей народної культури не десь в селі, а в Харкові. Бо мазанка — це ж не просто житло. Це — маркер українськості нашого міста, безумовний доказ того, хто тут жив і живе понад три з половиною століття.

Володимир Лопатько - архітектор-реставратор.
Ольга Швиденко - архітекторка, реставраторка.
Анастасія Боженко - історикиня.
Настя Силіна - студентка 4-го курсу філ. фак. ХНУ імені В. Н. Каразіна

ВІДЕО

ЗВІТ

Іноді, проходячи вулицями свого міста, ми не звертаємо уваги на невеликі будівлі, що тихо стоять у затінку величних споруд. Проте саме вони — ці маленькі об’єкти — формують душу міста. Їхня скромність зберігає спокійний шарм минулих століть, вони є свідками багатьох поколінь, що жили, мріяли, любили й втрачали тут, у нашому місті. Маловідомі будиночки, балкони з візерунчастими решітками, невеликі дворики з потрісканою бруківкою — створюють атмосферу міста. Їхнє зникнення — це ніби втрата частини пам’яті, яка тримає нас за руку, не даючи забути, хто ми є. 

У Харкові такі маленькі архітектурні скарби часто залишаються поза увагою. Вони не входять до офіційних списків пам’яток, але формують унікальний характер міста. Чому важливо зберігати їх? Тому що вони є ланкою між минулим і майбутнім. Вони нагадують, що місто — це не тільки будівлі й дороги, а й місце, де кожен куточок дихає історією. Війна змінює наше сприйняття таких об’єктів. Те, що здавалось другорядним, раптом стає безцінним. Руйнування маленької будівлі — це не просто втрата матеріальної структури, а розрив у тканині історії. Місце, де колись співіснували люди і час, стає порожнім. 

Після війни, коли зусилля спрямовані на відбудову, саме ці маленькі об’єкти можуть стати джерелом натхнення. Їхня тендітність і водночас стійкість є нагадуванням про те, що історія — це не лише великі події, а й маленькі моменти, які ми маємо цінувати. Захищаючи й відновлюючи маленьку архітектуру, ми захищаємо не лише фізичні об’єкти, а й власну ідентичність. Адже саме вони розповідають історії, які жоден підручник не передасть — історії людей, їхніх мрій і трагедій, що творять наше сьогодення.

ПРО ПРОЄКТ

Короткий опис

Проєкт спрямований на документування та збереження спогадів про маловідомі, але значущі архітектурні об'єкти Харкова, які відіграють важливу роль у формуванні локальної ідентичності міста. Проєкт об'єднує науковий підхід та художню інтерпретацію для дослідження, як ці "маленькі" будинки, часто непомітні за великими пам'ятками, залишають глибокий слід у колективній свідомості.
Зосереджуючись на концепції ментальної спадщини, проєкт розглядає ці об'єкти як носії колективної пам'яті, спогадів та емоцій, що формують культурну ідентичність громади, навіть коли фізичні об'єкти зникають або руйнуються. Центральним завданням проєкту є створення Цифрового Каталогу ментальної спадщини Харкова, який об'єднає збір живих людських спогадів про маленьку спадщину. У часи війни, коли багато з цих об'єктів зруйновано або перебуває під загрозою, проєкт допоможе зберегти культурну ідентичність через збереження ментальної спадщини.

Концепція ментальної спадщини

Концепція ментальної спадщини у нашому проєкті відображає важливість нематеріальних аспектів культурної спадщини, зокрема в контексті війни. У той час як фізичні об'єкти, такі як архітектурні пам'ятки, можуть бути зруйновані, їхній вплив на колективну пам'ять і культурну ідентичність не зникає. Війна не лише руйнує будівлі, а й ставить під загрозу збереження історичних місць, які формували зв'язок між минулим і майбутнім для багатьох поколінь.
Ментальна спадщина, у нашому розумінні, це те, що залишає глибокий слід у свідомості людей, навіть коли фізичні об'єкти зникають. Вона включає спогади, емоції та символи, що пов'язані з певними місцями та об'єктами, які стають частиною колективної пам'яті громади. В умовах війни, коли фізична спадщина піддається загрозі або руйнуванню, ментальна спадщина стає критично важливою для збереження культурної ідентичності та історичної свідомості.
Цей підхід дозволяє розглянути матеріальні об'єкти не лише як фізичні артефакти, але й як носії значень, які глибоко впливають на суспільство. Ментальна спадщина виступає як механізм збереження цих значень, особливо у часи, коли матеріальні свідчення минулого руйнуються або зникають. Це дозволяє зберегти зв'язок між поколіннями та підтримувати культурну ідентичність навіть у найскладніші періоди.

Маленька архітектура

Маленька архітектура включає як офіційно визнані пам'ятки архітектури, так і цінну історичну забудову, яка не має статусу охоронюваних об'єктів, але відіграє важливу роль у формуванні унікального обличчя міста. Ці об'єкти, хоч і менш відомі або помітні, ніж великі пам'ятки, є невід'ємною частиною міської тканини, що визначає характер і атмосферу Харкова.
Архітектурні пам'ятки знаходяться під охороною, але можуть бути нехтувані через їхній скромний масштаб або відсутність комерційної вигоди. Ці маленькі пам'ятки є вразливими перед натиском сучасної урбанізації, оскільки їхнє місце часто стає привабливим для більш прибуткових проєктів. Хоча охоронний статус забезпечує певний захист, він не завжди достатній, щоб запобігти їхньому руйнуванню або занепаду.
З іншого боку, цінна історична забудова, яка не має офіційного статусу, ще більш уразлива. Ці будівлі можуть бути важливими з точки зору архітектурної гармонії вулиці, підтримки історичного вигляду кварталу чи навіть колективної пам'яті, але вони не підлягають юридичному захисту. Це робить їх легкими мішенями для знесення, особливо в умовах післявоєнної реконструкції міста. Втрата такої забудови може призвести до розриву історичної тканини міста, втрати його унікального характеру та стирання культурної пам'яті.
Ситуація ще більше ускладнюється під час війни, коли ці об'єкти стикаються з безпосередньою загрозою руйнування. Воєнні дії не тільки підвищують ризик фізичного знищення пам'яток та історичної забудови, але й роблять процес їхньої охорони та збереження вкрай складним. У таких умовах важливо не лише фіксувати і документувати ці об'єкти, але й звертати увагу на їхнє значення для колективної пам'яті та культурної ідентичності міста.
Разом, ці маленькі архітектурні об'єкти, незалежно від того, мають вони офіційний статус чи ні, створюють своєрідний «каркас» міського простору, визначаючи не лише його зовнішній вигляд, але й емоційну атмосферу. Вони є важливими елементами міського середовища, що забезпечують зв'язок між різними епохами і поколіннями. Їхня втрата несе серйозні наслідки для міської ідентичності, адже разом із ними зникають ті елементи, які роблять місто унікальним і впізнаваним.

КОМАНДА