Простір стильових трансформацій

Центральний Селянський будинок

Історія будівлі та домоволодіння на розі вулиці Університетської та площі Павлівської (Торгової) сягає середини XIX ст., коли на місці сучасного будинку вже були кам’яні споруди. На початку XX ст. фронт ділянки з боку площі займали дві двоповерхові будівлі комерційного призначення, що належали родині дворян Венедиктових. Вартість домоволодіння у 1895 р. становила 46800 крб. і у 1909 р. зросла до 50000 крб., тож воно було прибутковим. У 1911 році новим власником цієї нерухомості стає Адам Піотровський. На його замовлення міський архітектор Борис Миколайович Корнєєнко у 1912 р. здійснив капітальну реконструкцію з розбудовою 4-поверхового прибуткового будинку з двором-колодязем, надавши йому оригінального силуету з кутовим шатровим, із заломом верхом і  оздобивши фасад архітектурними деталями у стилі модерн. Цокольний поверх займав ресторан, над ним готель «Імперіал» – третій з першокласних на Торговій площі після вишуканих «Асторії» та «Гранд-Отелю». Загалом на прилеглих ділянках і вулицях у 1912-14 рр. містилось двадцять готельних закладів різної комфортності. 

У 1911 році (50-ті роковини смерті Т.Г. Шевченка) ліберальне крило міської думи опікувалися вшануванням пам’яті фактично забороненого в імперії поета. Зокрема, його ім’я отримала одна з нових вулиць Нагірного району. Було також ухвалено встановити у Харкові обеліск-колону в українському стилі з бюстом Кобзаря, для чого дума під головуванням А.К. Погорєлко планувала асигнувати щорічно 1000 крб. Пам’ятник за три роки мав постати в оновленому Мироносицькому сквері, також пропонували Журавлівські схили. Реалізації проектів завадили офіційна заборона святкувати 100-річчя з дня народження Шевченка 9 березня 1914 р. і, невдовзі, початок Світової війни. 

Задуму випало втілитись вже на початку 1920-х, у колишньому будинку Піотровського, де розмістилось видавництво газети «Селянська біднота» (з 1921 року – «Селянська правда»). Назву готелю «ІМПЕРІАЛ» на еркері змінили на «ЦЕНТРАЛЬНИЙ СЕЛЯНСЬКИЙ БУДИНОК», на фронтоні якого з’явилась радянська символіка, а під нею у ніші-люкарні невелике погруддя Кобзаря в кожусі і селянській шапці.

Харків тоді поступово ставав центром літературно-мистецького життя, чому сприяли столичний статус, наявність центральних видань та видавництв, які стали місцем праці багатьох відомих і молодих літераторів. І як наслідок – формування літературних організацій з різними художньо-ідеологічними програмами. Першою стала Спілка революційних селянських письменників «Плуг», заснована у понеділок 8 травня 1922 року на літературному зібранні у Всеукраїнському Селянському будинку (Сельбуді) на площі Рози Люксембург. Ідеологом і незмінним головою «Плуга» виступив Сергій Пилипенко, редактор «Селянської правди», що мешкав тут таки, на третьому поверсі, з матір’ю та сестрою. 

На той час Харків славився небувалим досі розквітом друкованого слова, кооперативні товариства тиражували журнали, альманахи і газети. До міста з усієї України їхали ті, хто мав хист до письменництва. За згадкою Ю. Смолича, «більшість письменників отак і проживали чи по кухнях, чи по коморах, або й у недіючих туалетних кімнатах. А Володя Сосюра і взагалі не мешкав, либонь, ніде: ночував то в одного, то в іншого товариша, або по редакціях, чи в друкарні Юзефовича в кімнатці партійного комітету». На початку 1920-х рр. своє приміщення мали лише плужани: просторе напівпідвальне у СЕЛЬБУДі, куди щотижня на літературні вечірки, уславлені «плужанські понеділки» збиралося від 50 до 100 чоловік. Під головуванням «папаші» Пилипенка «перевіряли свої твори на «масі», крім плужан, П. Тичина, М. Хвильовий, Г. Косинка, О. Вишня, В. Сосюра,  В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, Г. Хоткевич  та інші. 

Центральною подією тих років стала літературна дискусія 1925-1928 рр., в якій взяли участь провідні культурні діячі. Два табори опонентів – інтелектуали (“академіки”) та “масовісти” (“просвітяни”) вели запеклі суперечки  як у ЗМІ, так і особисто. З погляду років, що минули, стає зрозумілим – дискусія була покликана до життя у відповідь на загрозливо-наступальний характер російської культури. Ще у 1923 р. «масовіст» Пилипенко виступав за перевод української абетки на латинське письмо. «Академік» Хвильовий – автор гасел «Геть від Москви!» та «Дайош Європу!» – вважав, що для творення власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської, «московського шаблону». 

Українське відродження 1920-х рр. дослідник Ю. Лавріненко назвав Розстріляним. 12 лютого 1929 р. у Москві відбулася фатальна зустріч Й. Сталіна з провідними письменниками в рамках Тижня української культури. Серед запрошених були С. Пилипенко і М. Хвильовий. Письменники цікавилися у вождя можливістю включення до УРСР територій Курщини, Вороніжчини та Кубані, говорили про загальний правопис для українців Наддніпрянщини та Галичини, про другорядне ставлення до української культури. Того ж року більшовики поклали край українізації, відкривши кампанію проти «української націоналістичної контрреволюції». Тотальні чистки державних структур мотивували буцімто боротьбою з бюрократизмом та порушеннями трудової дисципліни. Відбулась і чистка “Плугу”, за якої склад організації зменшився на чверть. Часопис «Селянські вісті» змінив назву на «Радянське село», а редактора Сергія Пилипенка з оточенням звинуватили у “правому опортунізмі” і репресували. Постановою ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. “Про перебудову літературно-художніх організацій” спілку “Плуг” було ліквідовано.

У часі це співпало зі спрощенням зовнішнього виду Селянського будинку, з фасадів якого зникає притамана модерну пластика декору: маскарони, фризи, розетки, обрамлення вікон, верхівка фронтону. Це мало й суто композиційне пояснення – новий стиль, аскетично-динамічний конструктивізм (універмагу ХАТОРГ, будинку Жилспілки) саме відвойовував місце навколо, серед старої забудови площі. У роки війни колишній Сельбуд не постраждав, хоча навколо були руїни. Будівлю тимчасово пристосували під центральний поштамт, який згодом став поштовим відділенням. Кілька ремонтів історичної будівлі остаточно спростили  її вигляд, позбавивши минулого. Після реконструкції 1992 р. будівлю зайняло Харківське бюро технічної інвентаризації, частину першого поверху, де збирались плужани, пристосували під комерційні цілі. У такому статусі самобутна харківська архітектурна перлина із забутою історією існувала до 1998 року, коли на фасаді колишнього «Селянського будинку» творча громадскість міста встановила меморіальну дошку лицареві доби українського відродження. Карбований профіль Сергія Пилипенка, ніби з уламків, на які молох тоталітаризму розбив життя цієї людини створила молодша дочка письменника, Міртала Сергіївна. 

23 серпня 2020 на площі Павлівській, 4 після чотирирічної реконструкції відкрили Будинок нерухомості. Цього разу метою архітекторів було відновити втрачений у 30-ті роки образ двох історичних фасадів, повернути на місця декоративні елементи і деталі,. повідомив автор проекту реставрації Володимир Новгородов. “Розробці проекту передувала робота з пошуків історичних матеріалів, що стосуються початкового зовнішнього вигляду будівлі, вивчення творчості Б.М. Корнєєнко, пошуку аналогів деталей в його харківських творах. Вивчалися залишки штукатурної обробки фасадів, фарбування, стильові особливості, властиві харківському модерну, пророблялися ескізи втрачених балконів, ліпнини, майоліки”, – написав Володимир Новгородов на своїй сторінці в Facebook. Автор проекту не приховує, що не все було досягнуто – далась взнаки недостатня підготовка сучасних архітекторів і будівельників до такого роду завдань. Але в цілому вдалося повернути колись майже повністю втрачений образ цієї важливої ​​для архітектури Харкова споруди.

 Автор Владислав Прилуцький