У центрі розмови –  будівля Харківської обласної державної адміністрації та питання, яке сьогодні звучить дедалі частіше. Чи потрібно її зберігати, якщо вона асоціюється з травматичним минулим?

Позиція експертки принципово відрізняється від поширених уявлень: будівля не є «втраченою»,  вона зберегла значну частину своєї структури і може бути відтворена.

Але ключове тут навіть не технічне.

Будівля ХОДА –  це не просто об’єкт. Це фрагмент історії, який не можна редагувати за принципом «подобається / не подобається». Післявоєнне відтворення фактично створило нову будівлю – «дитя 50-х років», яка сама стала пам’яткою архітектури.

Катерина Кублицька підкреслює: пам’ятка архітектури –  це не тільки про естетику. Це про свідчення розвитку суспільства, технологій, досвіду попередніх поколінь.

Навіть більше, спроба відмовитися від «незручної» спадщини може запустити небезпечну логіку: спочатку — архітектура 1950-х, потім — модернізм (конструктивізм), далі — імперські періоди… і так до повного стирання історичної пам’яті.

У цій перспективі травма не зникає — вона лише змінює форму.

Особливо важливим є ще один вимір. Ця архітектура є локальною –  створеною тут, з українських матеріалів, українськими майстрами. Навіть у межах соцреалізму вона містить національні коди, які часто залишаються непоміченими.

Отже, питання відтворення –  це не лише про фізичне відновлення будівлі. Це про здатність суспільства працювати з власною пам’яттю.

І, можливо, головна теза цієї розмови звучить так:  історію неможливо «відрубати» без втрати частини себе.

У розмові ми намагаємося зрушити фокус із емоційного неприйняття радянської архітектури до її аналітичного прочитання.

Йдеться не лише про будівлю ХОДА, а про ширше питання. Як ми визначаємо цінність «молодої спадщини»?  Тієї, для якої ще не минув час сприйняття. За міжнародною логікою, потрібно щонайменше три покоління, щоб зняти емоційний шар і побачити об’єкт як історичне джерело. Ми ж перебуваємо всередині цього процесу, тому оцінки коливаються між запереченням і спробами переосмислення.

Ключова теза розмови: цінність архітектури не зводиться до «подобається / не подобається». 

Цінність може бути:
– матеріальною (якість будівництва, довговічність),
– художньою (рівень опрацювання),
– науковою (як носій безперервної історичної інформації) .

Будівлі фіксують не лише форми, а спосіб мислення епохи: післявоєнну віру в «вічність», інші уявлення про матеріали, про майбутнє, про саму роль архітектури.

Окрема лінія розмови - це критика «спрощених ярликів». Те, що ми звикли називати «сталінським ампіром», насправді складається з різних періодів і підходів, які не можна спрощувати до єдиної ідеологічної ідеї. Архітектура не дорівнює ідеології, навіть якщо вона виникла в її межах.

У цьому сенсі постає інше питання. Чи маємо ми право відмовлятися від цих об’єктів, якщо саме через них ми можемо зрозуміти попередні покоління?

І, можливо, ще складніше питання. Чи є збереження актом відповідальності перед майбутнім?