Авангард та Ар деко – два різні підходи до створення будинку для вищого навчального закладу

Будівельний інститут (сучасний університет радіоелектроніки)

У 1930 році був сформований Харківський будівельний інститут (ХБІ) на базі будівельного факультету ХПІ й архітектурного факультету Харківського художнього інституту. Новому вищу було відведено ділянку для будівництва на території Шатиловки, недалеко від новоствореного центру міста площі ім. Дзержинського (сучасна площа Свободи). У результаті перемоги на конкурсі проект розробили архітектори Яків Аронович Штейнберг та Розалія Мойсеївна Фрідман, за участі
І. Заславського, які працювали у Індубуді (рос. - Индустрой). Відомо, що
Я.А. Штейнберг та Р.М. Фрідман у 1930-х роках були також викладачами ХІБІ, членами Спілки архітекторів у Харкові.

Проект будівлі ХІБІ був опублікований Я.А. Штейнбергом у журналі будівництво, що вийшов з друку у листопаді 1930 року. Це була експериментальна будівля виконана у дусі конструктивізму. Особливу увагу архітектор приділив функціонуванню будівлі. Зважаючи, що формування структури інституту тривало до 1932 року, архітектори мали тільки приблизні характеристики функціонування будинку. Тому будинок планувався таким чином, щоб майбутні факультети й спеціалізації мали можливість функціонувати окремо, але зручно пов’язувались з приміщеннями загальними для усіх спеціалізацій.

Автори запропонували 4х-поверхову Н-образну композицію, де у довгому розподільчому корпусі містились сходові холи, у які виходили перпендикулярно розташовані учбові корпуси, які призначались для окремих спеціалізацій. Сходові клітини або пандуси містились у холах довгого корпусу та у протилежних від центру краях поперечних корпусів. Цокольний та другий поверхи мали коридори, якими студенти розподілялись по необхідним приміщенням. Перший поверх і частково цокольний призначався для лабораторій, другий, що мав коридорну систему, поділявся на невеликі кімнати для групових занять, а на третьому поверсі містились креслярські зали, що мали вільне планування (пізніше анфіладну систему). Входи до лабораторій та креслярських залів були зі сходів, що містились з протилежних боків. Біля сходів також блокувались обслуговуючи приміщення – вбиральні, кімнати для зберігання інструментів та архівів, кабінети професорів з невеличкими кафедральними бібліотеками. У торцях перпендикулярних корпусів містились великі аудиторії-амфітеатри. Бібліотека та великий зал повинні були зайняти місце у внутрішніх курдонерах.

На перетині проспекту Леніна (сучасний пр. Науки) та вул. Серпової, що проходила по бровці яру (нині засипаний), була влаштована аванзона перед головним входом, який знаходився у куту найближчого до перетину проспекту та Серпової перпендикулярного корпусу.

Проект Я.А. Штейнберга був реалізований рівно наполовину – к 1932 року побудована була тільки та частина, що примикала до проспекту. При чому комплектування лабораторій, у тому числі важкими та габаритними установками, розпочалось лише у 1933 році. Корпуси, що повинні були міститись у глибині ділянки були побудовані лише у 1970-х роках, вже за іншими проектами.

У липні 1941 року будівля інституту була передана під шпиталь. Під час військових дій та окупації будинок сильно постраждав.

У червні 1944 року колективом ХІБІ була прийнята постанова про участь в роботах із відновлення навчального корпусу на Шатилівці. На будівництві працювали бригади студентів, якими керували викладачі. У 1944–1945 роках завідувач кафедри архітектурного проектування і композиції ХІБІ, доцент Дмитро Романович Торубаров виконав проект реконструкції будинку. За його проектом планувалось добудувати 2 невеликі корпуси, вдвічі скоротивши аванзону перед входом. Але у цілому хоча зовнішній вигляд будинку «модернізовувався» класичними деталями, принципи закладені Я. А. Штейнбергом зберігались. Цей проект без погоджень був частково реалізований, що дозволило вузу розпочати навчання у 1945 році у відновлених корпусах.

На початку 1947 року експертна рада у Москві, висновок для якої був підготований кандидатом архітектури Л.І. Лоповоком, що у 1920-х роках був активним членом харківських молодіжних архітектурних зборів, зазначила, що еклектична архітектура будинку запропонована Д.Р. Торубаровим «не відповідає величним завданням сучасності». Зважаючи, що у що у жовтні 1947 року інститут був реорганізований у Харківський гірничо-індустріальний інститут, і Д.Р. Торубаров перейшов працювати до іншого вишу, вирішено було проект переробити. 

Автором проекту став наступний завідувач кафедри архітектурного проектування і композиції Ной Мойсейович Подгорний. Новий проект враховував збільшення кількості спеціальностей гірничого профілю – був створений великий комплекс навчальних корпусів, майстерень, студентських гуртожитків і житлових будинків для професорсько-викладацького складу. Перероблений у класичних формах проект (стиль сталінське ар-деко) отримав схвальні відгуки. 

Взагалі на відміну від стилю 1930-х років у якому спочатку був побудований корпус, де усі приміщення мали однаково лаконічне рішення, підхід післявоєнного десятиріччя диктував поділ внутрішніх просторів громадських будівель на парадні, з архітектурним оздоблення і усі інші. Згідно пояснювальної записки до проекту Н. М. Подгорного парадними приміщеннями вважались головний вестибюль, головний зал зборів, фойє, 2 великі аудіторії, фізкультурний зал, читальний зал, їдальня та кабінети дирекції. Але ця програма повністю виконана не була – фізкультурний та читальний зал залишились у формах спроектованих у попередній період.

Сьогодні ззовні будинки вузу виглядають як проект 1950-х років, але насправді Н. М. Подгорний повністю переробив лише 1 перпендикулярний корпус Штейнберга, що виходить на проспект; добудував 2 корпуси, що замкнули двір колишньої аванзони; та заново створив блок головного входу с актовим залом з вулиці Серпової на місці згорілого бібліотечного залу. Завдяки добудові комплексу гуртожитків та будинків для викладачів, він зміг зберегти старі корпуси, лише додавши їм невелику кількість декору на фасадах, щоб привести комплекс з боку вулиць до єдиного стилістичного рішення.

Але завдяки лаконічному рішенню, притаманному архітектурі 1930-х років, ці корпуси на фоні «багатих» парадних добудов виглядають як другорядні малоцінні частини. Тож усвідомлення цінності цих інтер’єрів, їх відновлення та збереження залишається задачею наступного часу.

Автор Ольга Швиденко