Будинок-довгобуд

Будинок кооперації

У 1927 році каркас Будинку державної промисловості у Харкові було майже зведено. Усім вже було зрозуміло, що місто отримало новий адміністративний центр, але конкурс на будівництво наступного будинку поряд з Держпромом дав неочікувані результати. Спроектувати біля Держпрому будинок для більш значущої установи, а саме Будинок Уряду не вдалось. Такий будинок повинен був посідати центральне положення у композиції площі, яке вже міцно посідав Держпром. Але архітектор Олександр Іванович Дмитрієв запропонував рішення, при якому виникла можливість створити біля Держпрому не головніші за значенням, але більші за площами будівлі, що доповняли б харківський Будинок держпромисловості.

Навесні 1929 року було прийнято рішення побудувати з правого боку від Держпрому Будинок кооперації, у якому передбачалось розміщення центральних кооперативних закладів республіки, які керували б сільським господарством УСРР. Зважаючи, що принципові рішення проектування будинку вже були отримані та оплачені при проведенні конкурсу на Будинок Уряду, проектування Будинку кооперації без додаткового конкурсу було замовлено О.І. Дмитрієву. Таке рішення дуже обурило молодих архітекторів Харкова, яких з одного боку лишили можливості поборотись за таке серйозне замовлення, а з іншого боку проект Будинку кооперації на їх смак виглядав досить архаїчно для 1929 року.

Це сталось не тільки тому, що Будинок був переробкою попереднього проекту 1927 року. Сільськогосподарським спілкам було складно отримати матеріали для залізобетону, який був новим індустріальним матеріалом, але вони мали доступ до цегли, і замовили архітектору переробити проект під інший матеріал. Нажаль цегла дозволяла лише імітувати модерністські архітектурні рішення та деталі, що й зробило будинок менш сучасним. 

Крім того, О.І. Дмитрієв принципово створив комплекс навколо замкнених дворів, які він вважав кращім рішенням для адміністративних будинків, ніж розімкнені двори. Розімкнені двори виставляли внутрішнє життя установи напоказ, вони створювались для демонстрації нового ідеального життя майбутнього. Наприклад, господарський двір Держпрому, планувалось відвідувати як постійно діючу виставку модерної техніки.
О.І. Дмітрієв вважав, спираючись на свій багаторічний досвід, що зручна адміністративна будова повинна мати як парадні відкриті простори для відвідувачів, які він запроектував перед центральним корпусом, так і закриті від сторонніх простори, зручні для проведення внутрішніх процесів, якими живе установа. 

У 1930-му році кооперативний рух у СРСР почав згортатись, необхідність у такому великому будинку відпала, і після переїзду столиці УСРС до Києва, розпочате будівництво було передано новоствореній у 1935 році військовій установі – Військово-господарчій академії РККА, якій у 1939 році було присвоєно ім’я В.М. Молотова. Проект нової переробки довірили великій команді харківських архітекторів, серед яких був Петро Юхимович Шпара, а Олександр Іванович Дмитрієв залишився консультантом групи.

До 1941 року встигли побудувати східний корпус академії, у якому велось навчання, а у вересні 1941 року планувалось відкрити й західний корпус, у якому мали розмістити казарми для курсантів. Будівництво центрального висотного корпусу постійно відкладали, тому що висотку запроектували з металевим каркасом, для якого, згідно з розрахунками, необхідно було використати профілі надвеликих розмірів, а запуск прокатних станів для випуску таких профілів у СРСР постійно відкладалось.

Після закінчення ІІ Світової війни у відбудованих бокових корпусах будинку розмістилась новостворена Військова школа артилерійської радіолокації. Нова переробка проекту і добудова будинку продовжилось під керівництвом П.Ю. Шпари, але з іншим складом проектного колективу. Закінчення будівництва відбулось лише у 1954 році. За час створення цього комплексу змінилось декілька стилів: лаконічний конструктивізм, період освоєння класики, пишне післявоєнне сталінське Ар Деко і початок боротьби з прикрашательством. Але завдяки зусиллям архітекторів будинок все ж утримав цільний образ, заданий О.І. Дмитрієвим у 1927 році.

Авторка Ольга Швиденко